В гостях у кельта.

Ми знаємо, шо тісто на хліб має визріти, вино перебродити, а коньяк настоятися кілька років. І лише тоді можна отримати справді добрий результат. Часом щось подібне відбувається і з людиною. Коли вона довгими роками й десятиліттями шукає себе, випробовує різні спеціальності, змінює місця праці, міста проживання, людей і друзів навколо. Все ніби добре в такої людини, але пошук триває далі, всидіти на одному місці чи при одному занятті не вдається. Щасливі ті, яким таки вдається відшукати свою натуральну роль на цій планеті. Григорій Сковорода називав це «сродною працею» коли людина робить те, що їй справді написано долею, коли вона абсолютно на своєму місці, а робота виходить ідеально й є задоволенням.

Минулого тижня я зустрів таку людину на Закарпатті. Тобто зустрів я його давно, ми знайомі вже майже десять років, але лише кілька днів тому я побачив, що мій старий друг розцвів і став цілісним, як повня місяця. Юрій Клованич, а так його звуть, добрячих тридцять років віддав журналістиці. Здобув репутацію чесної й творчої людини, що мислить нестандартно й цікаво. Газети, в яких він працював редактором, завжди були найцікавішими. А все через те, що редактор змушував журналістів писати не про офіціоз і будні, а шукати цікаві долі людей, описувати життя в глухих селах, ілюструвати глобальні процеси обличчям умовного Василя з місцевої кузні.

А тепер Юрій Клованич – власник екотуристичного об’єкту «Кельтський двір» на горі Ловачка біля Мукачева. Розмінявши п’ятий десяток, редактор зрозумів, що найбільше хоче працювати біля землі. Купив собі ділянку на сонячному схилі гори, на якій – як сам він стверджує – колись була стоянка кельтів. Чи справді кожен восьмий закарпатець має в собі кельтську кров, як переконує Клованич? Хтозна, правдою є лише те, що колишній редактор справді цікавиться кельтами і багато про них знає. Тож цілком можливо, що в такий спосіб він займається міфотворчістю. А для туризму, як відомо, нічого важливішого за міф не існує.

Хіба що задоволена людська усмішка, викликана genius loci – неймовірної краси природою, товариством щасливих людей, смачними натуральними наїдками й пекучими напоями. А саме цим Юрій Клованич і займається. Відкопавши в горі старий підвал, збудований кілька століть тому полоненими турками, ґазда заходився облаштовувати дегустаційну залу. До столу він може запропонувати щойно спечений хліб,  кілька різновидів сирів власного виробництва (в тому числі «французькі» з пліснявою), десяток алкогольних напоїв, що їх також «жене» самотужки (коньяк, сливовиця, особливо популярна сьогодні «укропівка» тощо) та різноманітні настоянки (серед дам найбільшою популярністю користується «Бейліс», виготовлений тут же). Пан Юрій дбайливо облаштовує свою садибу на кельтський зразок, реконструюючи прадавні традиції, деталі інтер’єру й екстер’єру. А назовні господар висадив цілий ботанічний сад, в якому – після всього з’їденого й випитого приємно тонути в думках про марноту марнот і ловлення вітру.

Я бачив перед собою щасливу людину на своєму природному місці. Виявляється, можна за одне життя прожити кілька доль. Змінити одного дня абсолютно все, поміняти ручку й клавіатуру на сокиру і кирку. І стати щасливим. А потім ділитися цим щастям з іншими, принагідно розповідаючи про кельтів. Аж не віриться, що ця людина тридцять років протирала штани в редакції – здається, Юрій Федорович виріс у цьому прохолодному підвалі, як тісто на хліб. Дозрів, як сир, і настоявся, як коньяк. Є в усій цій казці лише одна небезпека: після відвідин «Кельтського двору» і сам мимоволі заражаєшся ідеєю закинути к бісовій матері всю метушню й працювати біля землі. Але не всім це дано. Тільки справжнім кельтам.